Аби збагнути велич особистості, необхідно наважитися здерти з неї ідеологічні нашарування, що міцно вкоренилися у свідомості багатьох поколінь. Зробити це — нелегка, але життєво необхідна місія, адже справжнє осмислення потребує неабияких зусиль. Ми часто, не замислюючись, приймаємо готові шаблони як догму, бо так простіше: Тарас Шевченко — Кобзар, Іван Франко — Каменяр, а Леся Українка — Донька Прометея. Чи погодилися б із цими перифразами-означеннями самі класики? Мабуть, ні. Принаймні, коли мова йде про Лесю Українку, то Лариса Косач, безумовно, була б вельми подивована з того, як упродовж багатьох десятиліть радянське літературознавство трактувало її геній, перетворюючи її на бронзову, ідеологічно вивірену скульптуру. Але нам потрібна жива Леся, а не холодний монумент, у якому від справжньої Косачівни майже нічого немає! Варто розгорнути її твори та її листи, де кожен рядок бринить такою нестерпною правдою, наче написаний учора. Щоб доторкнутися до цього неймовірного світу, варто також подивитися відео, яке пропонує NovaSpirit — і тоді відкриється шлях до справжнього, неприборканого духу Лесі.
Аристократи духу і зламані долі: Світ Косачів
Повернімося в юність Косачівни, аби зрозуміти, як гартувалися її ідеали та її непохитні погляди на людей і світ. Окрім блискучої домашньої освіти й прекрасного виховання, дівчинка-індиго, як її називали, мала той світ, який назавжди зник з України з приходом радянської влади. Це був світ аристократів духу, утілений представниками Старої Громади. Навіть в умовах колоніальної неволі вони зуміли зростити ціле покоління патріотів і митців. Драгоманови, Косачі, Лисенки, Старицькі — це були родини, які без перебільшення можна вважати духовними центрами українства. Це були люди з європейською освітою, зі знанням кількох іноземних мов, люди небідні, які віддавали свої знання й кошти в різні українські проєкти. Вони вміли, за висловом Євгена Чикаленка, любити Україну «до глибини власної кишені», і цьому є незліченні свідчення. Про громадянську позицію й говорити зайве, згадаймо лише факт: мати Лесі, Олена Пчілка, особисто їздила в Петербург, аби домогтися скасування ганебного Емського указу.
Це була та духовна матриця України, з якою так безжально й послідовно боролася спочатку Російська, а тоді більшовицька імперія. Чи зазнала б репресій Леся Українка, якби не її передчасна смерть? Без сумніву. Система повелася жорстоко з її рідними та близькими по духу людьми. Ім’я її матері довго було табуйованим. Доходило й до абсурду: Олену Пчілку називали буржуазною націоналісткою, а її доньку — другом робітників і соціалісткою. Сучасні дослідники жартують, що це виглядало, наче у вітальні Косачів стояла величезна барикада, а мати й дочка опинилися по її різні боки. Утім, це лише свідчить про глибоку світоглядну прірву між патріотичною аристократією духу та примітивною радянською ідеологією.
Лицарі, що підкорили серце Доньки Прометея
Хто ж були ті чоловіки, ті справжні лицарі, які зуміли достукатися до серця Лесі Українки? Вимоглива до себе і до людей, Леся завжди ставила найвищу планку у стосунках. На різних етапах життя їй траплялися чоловіки неординарні, по-своєму талановиті й харизматичні. Кожен із них, мабуть, відповідав її юнацькому уявленню про омріяного лицаря.
Уперше Леся закохалася у 15 років у братового приятеля — Максима Славінського. Вони разом перекладали поезії Гейне, а їхню дружбу зуміли пронести крізь усе життя. Хоча їм не судилося бути разом, ні Леся, ні пан Максим жодного разу не проронили жодного неґречного слова одне про одного. Славінський надовго пережив своє перше кохання, але кінець його життя був трагічним: у 1945 році, 77-річного дипломата й патріота, заарештувала радянська контррозвідка в Празі. Після катувань у Лук’янівській в’язниці він помер. Його дружина пізніше згадувала, що юнацьке кохання на все життя залишило світлий слід у серці Максима Антоновича. Саме його світлому почуттю Леся присвятила такі вірші, як «Стояла я і слухала весну» та «Хотіла б я піснею стати».
І справді, кожен чоловік, з яким доля зводила Ларису Косач, довго не міг її забути. Внутрішнє сяйво, яке немов підсвічувало Лесю зсередини, надавало їй неабиякого чару. Сучасники згадували, що було в ній щось від невагомої німфи, від мавки, чимось таким, що володіла лише вона. Глибокі сині очі, попелясто-русяве волосся, бліде обличчя з ніжним рум’янцем, благородний профіль, тендітна постава й незабутній голос — усе це доповнювало натхнення, що немов електричний струм заряджало тих, хто був поруч із нею.
Саме такою запам’ятав її Нестор Гамбарашвілі — красивий, розумний, харизматичний грузинський студент. Їм було цікаво разом: вона навчала його французької, він її — рідної грузинської. У спілкуванні з Нестором Леся відкрила і полюбила Грузію. Він навіть привіз їй з Кавказу вельми специфічний, але бажаний сувенір — кинджал, який Леся довгі роки возила з собою як талісман. Саме у період її захоплення Гамбарашвілі була написана відома поезія: «Слово, чому ти не твердая криця…». Ці стосунки обірвалися несподівано: під час лікування в Ялті Леся отримала листа від матері з прикрою звісткою — Нестор одружився. Косачівна прокоментувала новину іронічно: «Попався, жучку, в панську ручку!». Але біль не вщухав ще довго, і з того болю народжувалися прекрасні, пронизливі рядки:
Не дорікати слово я дала, І в відповідь на тяжку постанову Ти дав колючу гілочку тернову, Без жаху я в вінок її вплела.
Через багато років після смерті поетеси, вже старенький Гамбарашвілі відвідає її могилу на Байковому цвинтарі. Він простоїть над нею довго, а його обличчям котитимуться сльози за втраченим коханням.
Подарункові кошики
Вершиною Лесиної інтимної лірики вважається поезія в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». Цей твір не може залишити байдужим нікого, адже кожен його рядок бринить болем від найгіршої з утрат — смерті коханої людини. Лесі довелося пережити й такий удар долі.
Познайомилися Лариса Косач і Сергій Мержинський у Ялті, обоє перебували там на лікуванні. Сергій був високоосвіченою, цікавою людиною, громадським діячем, перекладачем з англійської. У Лесі з Сергієм було багато спільного у поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. Саме під його впливом Леся прочитала «Капітал» Маркса, але рішуче його відкинула, написавши в одному з листів, що з цієї книги «другого Євангелія не вийде».
Коли підступна хвороба Сергія (відкрита форма туберкульозу легенів) прогресувала, він попросив Лесю приїхати до нього в Мінськ. Батьки були категорично проти, адже це наражало її на небезпеку. Але Леся, плекаючи надію вигоїти його, вирвати з холодних рук смерті, поїхала. Вона навіть мріяла відвезти його до Швейцарії. Проте цьому не судилося бути.
Леся випила свою чашу болю до дна. Відкинувши власні почуття, вона писала листи під його диктовку до жінки, яку він безнадійно кохав, і розуміла, що він помирає. В одну із найстрашніших ночей біля прикутого до ліжка Сергія, Лесин талант відкрив свою найяскравішу, найдраматичнішу грань — поетеса за одну ніч написала драматичну поему «Одержима». Це був початок її нового шляху — шляху великої драматургині, яка трансформує особистий біль у вселенський міф.
Після його смерті Леся почувалася розбитою. Крихке здоров’я похитнулося, стосунки із батьками загострилися, оскільки вони вважали, що донька марнує себе чужою бідою. Її рятувала лише творчість:
Уста говорять: “Він навік загинув!” А серце каже: “Ні, він не покинув!”
Кльоня: Виборена любов і переможене горе
Душевні потрясіння й фізична перевтома дали про себе знати. Леся знову мусила боротися, вже за себе. Вона їде на Буковину, до своєї подруги Ольги Кобилянської, і там зцілює свою душу, знаходячи нові сенси творчості. Саме на цьому етапі в її життя приходить Климент Квітка — чоловік, за якого згодом Лариса Косач вийде заміж.
Він закохався в неї ще студентом-першокурсником. Молодший за неї на 9 років, Квітка і мріяти не смів про зближення з Косачівною. Ні статків, ні імені молодий чоловік не мав. Мав лише неабиякий талант до музики, знання кількох іноземних мов і диплом юриста. Утім, у самої Лесі жодних станових чи майнових упереджень не виникло. Вона відповіла на його почуття, незважаючи на повне несприйняття батьків.
Олена Пчілка була налаштована категорично, вважала його жебраком, ласим на косачівські гроші. Навіть м’який батько пробував перешкодити: «Не удерживай Квитку!». Леся була обурена і боляче переживала за свого «Кльоню», ділячись цим із сестрою: «У мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні… свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності».
Зрештою, Леся перемагає в цьому родинному протистоянні і виборює право на власне щастя. Кілька років вони прожили у цивільному шлюбі, що на той час було нечуваним викликом для суспільства. А у 1907 році пара таки взяла церковний шлюб. Квітка обожнював Лесю і допомагав їй чим міг, адже саме їй він завдячував своїм одужанням. Коли в нього виявили сухоти, Леся зробила все, щоб удруге не переживати втрату, і диво сталося: Кльоня видужав.
Вони були щасливими, і він був поруч до кінця. Леся померла у 42 роки в Грузії. Залишившись без неї, Климент не знав, як жити далі, хоча йому було лише 33 роки. Він довго залишався самотнім, написав спогади про дружину і, що показово, не терпів навіть згадки про Сергія Мержинського, адже продовжував кохати Лесю.
До речі, саме Климент Квітка розповів, яка фотографія Лесі Українки була її улюбленою — та, що була зроблена в Чернівцях у гостях у Кобилянської. На звороті був підпис Лесиною рукою: «Цвіт папороті можна дістати, тілько переживши найстрашнішу ніч». Климент Квітка прожив довге життя, став видатним етнографом, пережив сталінські табори, і лише в 65-річному віці одружився вдруге.
Кассандра українського духу: Віра, Воля і Безсмертя
Чи вірила Леся в долю, у фатальні збіги? Чи було в ній щось від її Кассандри? Безумовно, людина, так щедро наділена поетичним талантом, володіє гострою інтуїцією, здатністю зазирнути в майбутнє. Леся поспішала жити, творити, іноді навіть за межею фізичних можливостей. Адже тридцятилітня війна з недугою вигартувала в ній такої сили дух, який і сьогодні заряджає кожного, хто доторкнеться до її творчості.
Радянська система, звісно ж, дочепила їй ще одного штампа — непримиренної атеїстки. Це цілковито ігнорувало той факт, що значна частина її драматичних поем присвячена темі раннього християнства. Лесин шлях до Бога був шляхом пошуку, сумнівів, відкриттів, любові й найвищої християнської чесноти — самопожертви. Поетеса не сприймала церковної ієрархії, вважала, що вона зруйнувала ідею Христа. Московське православ’я було їй чуже, зокрема й слова «Да убоится жена мужа своего» у весільному обряді. Достеменно відомо, що Леся Українка все життя вивчала історію християнства, тому називати її атеїсткою є неправильно і несправедливо.
Минають роки, відходять у минуле імена, стираються дати, але в плині часу непроминальними залишаються ті постаті, які стали символами своєї епохи. Леся Українка була і залишається тою лицаресою духу, яка і крізь віки триматиме над нами висоту. Її полум’я не згасне.
