Світ онлайн-знайомств оповитий міфами, але реальність за лаштунками міжнародних дейтинг-платформ часто виявляється куди прозаїчнішою та жорсткішою. Напевно, ви не раз бачили інтригуючі оголошення: «Потрібні дівчата зі знанням англійської для роботи в шлюбному агентстві». На перший погляд — ідеальна вакансія для перекладача. Але що насправді ховається за красивою вивіскою?
Якщо ви шукаєте чесний шлях у цій індустрії, варто звернути увагу на перевірених партнерів, таких як NovaSpirit, які будують роботу на прозорих умовах. Проте історія нашої героїні — це погляд на «виворіт» типового провінційного агентства, де щирість давно стала товаром.
Я поспілкувалася з колишньою співробітницею одного з таких агентств у Херсоні. Вона погодилася на умовах анонімності розповісти, як влаштована ця «фабрика мрій» і чому кохання в чаті коштує дорого, але не приносить щастя.
— Скажи, будь ласка, як ти потрапила на цю роботу?
— Усе банально. Я філолог, закінчила факультет іноземних мов, англійська на рівні. Сидячи в декреті з маленькою дитиною, я відчайдушно шукала підробіток. Оголошення про пошук перекладача в шлюбне агентство здалося порятунком: вільний графік, робота з дому, спілкування мовою. Мені обіцяли, що я просто буду «допомагати людям знайти одне одного».
— У чому полягали твої обов’язки?
— За фактом я була «оператором чату». Моє завдання — імітувати спілкування від імені дівчат, зареєстрованих на сайті. Система влаштована так: для іноземців (переважно зі США та Європи) кожна хвилина спілкування в чаті платна. Моєю прямою метою було утримати чоловіка онлайн якомога довше.
За кожну хвилину «ефірного часу» капали центи. Агентство забирало левову частку, мені діставався невеликий відсоток. Це психологія: ти маєш бути цікавою, співчутливою, кокетливою — ким завгодно, аби тільки лічильник хвилин продовжував крутитися.
— А що за дівчата були зареєстровані на сайті? Звідки взялися їхні анкети?
— Це реальні українки, часто дуже вродливі. Але доля анкет різна. Одні прийшли в агентство за чоловіком, розчарувалися і забули про це — їхні профілі просто «висять» як приманка. Інші вийшли заміж, але агентство продовжує використовувати їхні фото. Є й ті, хто не проти познайомитися, але їм або ліньки писати, або вони не знають мови. Ось тут у гру вступала я — «голос» за красивою картинкою.
— Що собою являють закордонні «наречені»?
— Переважно це чоловіки 60–70 років. Самотні, часто знудьговані за жіночою увагою. Їм лестить, що молода красуня з України готова годинами слухати їхні розповіді про політику, собак чи проблеми зі здоров’ям. В онлайн-чаті вони почуваються альфа-самцями. Ми створювали для них ілюзію затребуваності, за яку вони були готові платити.
— Тобі треба було розводити цих чоловіків на гроші та подарунки?
— Пряме вимагання було заборонено — це ризик бану для агентства. Чоловік не повинен відчувати, що його доять. Але якщо він сам виявляв бажання надіслати подарунок (квіти, парфуми, гаджети), це всіляко заохочувалося. Найіронічніше, що я цих подарунків ніколи не бачила. Моя роль закінчувалася на тому, щоб написати захоплене «дякую, коханий, ти такий щедрий!».
— Про що ти найчастіше розмовляла з «нареченими»? Напевно, на інтимні теми?
— Офіційно інтим був під забороною. Але межі часто розмивалися. Якщо чоловік хотів «гарячіше», ми намагалися балансувати на межі фолу, щоб не втратити клієнта.
Але дивно інше: багатьом не потрібен був секс. Їм потрібно було, щоб їх вислухали. Я працювала безкоштовним психологом із платним доступом. Ці чоловіки часто мали «вагон і маленький візок» дивацтв. Було важко морально: ти не можеш просто закрити ноутбук, якщо він тебе бісить. Кожне різке слово — це мінус у зарплаті. Доводилося посміхатися і терпіти.
— Невже ніхто не здогадувався про шахрайство? Не просив поговорити по скайпу, надіслати відео?
— Відео просили, але у нас завжди була заготовка: «поганий інтернет у селі», «зламалася камера», «старий ноутбук». Образ «бідної, але гордої дівчини» працював безвідмовно. Це навіть викликало у них бажання «врятувати» нас.
— А якщо «наречений» хотів приїхати?
— Це був найстресовіший сценарій. Спочатку ми вигадували відмовки: хвороба мами, завал на роботі, візові проблеми. Але якщо він все ж таки купував квиток, агентство викликало реальну власницю анкети.
Дівчатам платили за вихід на побачення. Часто траплялися конфузи: «наречена» й поняття не мала, що я писала чоловікові пів року. Але всі незручні паузи та нестиковки у фактах списували на «мовний бар’єр». Чоловіки настільки хотіли вірити в казку, що ігнорували будь-які тривожні дзвіночки.
— Скажи, а тебе не бентежило, що ти отримуєш гроші, по суті, за обман? Адже це шахрайство.
— У якийсь момент я переконала себе, що це просто сфера розваг. Я продавала емоції. Ці чоловіки отримували те, чого не могли знайти вдома — увагу та захоплення.
Пам’ятаю випадок: я листувалася з американцем від імені трьох різних дівчат одночасно. Спочатку я була Настею, потім Машею, потім Катею. Він освідчувався в коханні всім трьом, не розуміючи, що спілкується з однією і тією ж людиною. Це виглядало абсурдно і смішно, але за цим абсурдом стояли реальні гроші.
— Як це все відбивалося на твоїй родині? Твій чоловік не заперечував проти такої роботи?
— Я брехала. Казала, що просто роблю технічні переклади текстів. Якби він дізнався, що я годинами фліртую з дідусями з Нью-Джерсі, був би грандіозний скандал. Жити в подвійній брехні — і на роботі, і вдома — було нестерпвно.
— Чому ти звільнилася?
— Сталося професійне вигорання. Я почала приймати все близько до серця. Якщо мені грубіянили в чаті — я плакала. Якщо хвалили — раділа, хоча розуміла, що це адресовано не мені, а картинці. Межа між особистістю та аватаром стерлася.
До того ж заробіток не вартував цих нервів. У середньому виходило $150–200 на місяць. За ці гроші я продавала свою совість і спокій. У підсумку я закрила кришку ноутбука і вийшла на нормальну роботу. Там, де «привіт» означає «привіт», а не спробу утримати клієнта на лінії.
